Ольга Решетилова – співзасновниця і координатор Медійної ініціативи за права людини, що була створена у 2016 році. Раніше була журналісткою, менеджером проєктів Української Гельсінської спілки з прав людини, працювала в фонді «Повернись живим». Про проблеми армії та воєнні злочини правозахисниця знає від безпосередніх свідків, адже перебуває на постійному контакті з військовими, їхніми рідними, потерпілими. З огляду на свої знання, Решетилова закликає не створювати собі ідолів серед воєначальників-переможців.
Ми говоримо з Ольгою про казус із Нобелівською премією миру для «трьох братніх народів» під час війни, лихо від «хороших» росіян, про невідомі воєнні злочини, мало проговорені проблеми військовополонених, героїчні підрозділи ЗСУ, їхню провальну комунікацію та як її виправити.
Після оголошення лауреатів Нобелівської премії миру я написала своїм колегам, щоб звірити годинники, чи я все правильно розумію в цьому житті
– Ольго, давай з місця в кар’єр. Ваша організація, як ми всі знаємо, робить величезну правозахисну роботу і дуже корисна для України. У світлі останніх тенденцій, чи теоретично могла б Медійна ініціатива за права людини отримати Нобелівську премію цього року?
– В тому контексті, в якому отримав Центр громадських свобод? (Посміхається).
– Скажімо так: ви теж займаєтеся темою документування воєнних злочинів, полонених. Робота важлива й актуальна. Чи могли настати такі умови, коли ви – можливо, в іншому «пакеті», а не з росіянами і не з білорусами – були б відзначені Нобелівською премією миру, як ЦГС?
– Чесно кажучи, могли б ми. Ми багатьма преміями відзначені в рамках коаліції «Україна. 5-та ранку».
Якби нинішня Нобелівська премія миру була присуджена в іншому контексті, то вона сприймалася б нами, усіма правозахисниками, як премія всьому українському правозахисному рухові.
Центр громадянських свобод – одна з видатних правозахисних організацій в Україні. Але теоретично так, замість них могли б бути ми (у рамках коаліції), міг би бути хтось інший. Тому що зараз Україна в тренді. Українські правозахисники і правозахисниці роблять надзвичайно велику роботу, іноді з ризиком для життя. Ця робота спрямована на досягнення миру, на покарання злочинців і досягнення справедливості, що є умовою подальшого миру.
Тому, в іншому випадку – а не так, як це сталося, звичайно, – ми би сприймали це як нагороду всім нам, усьому нашому правозахисному рухові.
– І тут ми підходимо до непростого питання. Якби раптом вам несподівано дали Нобелівську премію миру-2022 так само разом із «хорошими» правозахисними організаціями з Росії і Білорусі, ви відмовилися б? Чи знайшли б пояснення, як використати її в інтересах України?
– Для мене це одночасно і складне, і просте питання. Тому що я і наша організація відмовилися б.
Коли я дізналася про цю новину (нагородження Нобелівською премією миру правозахисних організацій із Росії, України ти Білорусі спільно – «Н»), я відразу написала своїм колегам, координаторкам, щоб звірити годинники, чи я все правильно розумію в цьому житті. І ми однозначно сказали, що ми би відмовилися.
Публічно ми цю позицію не озвучували, і я вперше тут про це кажу. Тому що навіть у моєму оточенні є багато різних думок. Що премія відкриває якісь можливості. Що російське товариство «Меморіал» і білорус Олесь Біляцький – видатні правозахисники. В принципі, я з цим не сперечаюся. Інше питання – з таймлайном. Чому рішення [про одну премію для країни-жертви і країн-агресорів] прийняли саме зараз.
Я особисто вважаю, що в цьому контексті отримання Нобелівської премії приносить набагато більше шкоди Україні, ніж користі.
А всі ті можливості, які може відкривати премія, ми і так маємо. Зараз для нас багато в чому є «зелене світло»: нас слухають, нас чують; ми можемо організовувати зустрічі на найвищому рівні, при якихось адвокаційних кампаніях. Для цього нам не обов’язкове якесь додаткове визнання.
Власне, мені здається, світ більше це робить для себе – всі ці наші нагороди, визнання українців. Ну, якось же ж треба українців підтримувати. Хоча би так.
24.10.2022
