Доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри теорії та історії держави і права Навчально-наукового Юридичного інституту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Сергій Адамович з перших днів війни займається волонтерською справою. Під час спілкування з переселенцями, яким професор привозив допомогу, виникла ідея документувати їх свідчення. Разом з однодумцями Сергій Адамович написали проєкт, отримали допомогу та підтримку. Так в Івано-Франківську запрацював Центр документування та дослідження воєнних злочинів.
В Івано-Франківську науковці зібрали вже близько 300 свідчень. Які висновки з них робить професор, чому путін пішов на Київ та для чого він затягує війну в Україні, Сергій Адамович розповів Укрінформу.
ПОТРІБНО ПРОМИВАТИ МІЗКИ, ЗІПСУТІ РОСІЙСЬКОЮ ПРОПАГАНДОЮ
- Вітаю Вас, пане професоре. Як виникла ідея створення Центру документування та дослідження воєнних злочинів?
- Почалась війна. Ми всі хотіли бути корисними для своєї країни. Спершу долучались до гуманітарної допомоги, в «Палаці Потоцьких» навіть робили коктейлі Молотова. Та пізніше дійшли висновку, що, зважаючи на те, що в нас є студенти-волонтери, кваліфіковані кадри юридичного інституту, то краще займатись такою роботою. В нас була надія, що війна швидко закінчиться. Втім, не відпускала думка про те, що, коли це все-таки затягнеться, багато людей виїдуть за кордон і частина з них ніколи не повернеться. Ось вони можуть забрати важливі свідчення з собою. Це перше. Друге. Пам’ять багато речей стирає. Відтак, багато злочинів рашистів можуть взагалі залишитись невідомими.
Потрібно зазначити, що документуванням злочинів в Україні займаються кілька громадських організацій. Вони всі входять до коаліції «Україна. П’ята ранку». Ми теж увійшли в склад цієї коаліції, пройшли кілька навчальних курсів та семінарів. Від представників Міжнародного кримінального суду ми отримали бланки для документування показів і почали працювати. Свідчення збираємо у паперовому форматі, також збираємо аудіо та відео розповіді. У липні отримали для цього технічні можливості. Усі покази свідків оцифровуємо. Додатково, ми ще отримали грант для проведення конференції про воєнні злочини, яку плануємо зібрати на 2-3 грудня.
- Скільки людей задіяні в роботі Центру?
- Все залежить від того, як ми плануємо роботу. Якщо в громаду, де проживають переселенці, їде психолог, то ми теж відправляємо з ним людину. Якщо є можливість паралельно записувати свідчення в ЦНАПі, ми також долучаємось. На початку роботи з нами зв’язались працівники Офісу Генпрокуратури і ми з ними також співпрацюємо. У своєму Центрі ми хочемо, крім надання допомоги міжнародним правовим судам та прокуратурі, визначити ділянку для наукових досліджень. росія вкладає багато коштів в наукові журнали, викуповує там цілі сегменти, аби своїм сміттям заповнювати голови читачів. Тому це теж є частинка фронту, якою треба займатись: промивати мізки, зіпсуті російською пропагандою. Нам важливо, щоб не забували про Бучу, щоб говорили про концтабір в Ягідному, про Ізюм, про те, що в Херсонській області, на жаль, є ще страшніші місця. Головна наша мета - сприяти тому, аби зло було покаране і більше ніколи не повторилось.
У МАРІУПОЛІ РАШИСТИ НАВМИСНО ЗНИЩУВАЛИ ЄМНОСТІ З ВОДОЮ
- Ви зібрали вже близько 300 свідчень від очевидців війни. Чи завжди люди відкрито йдуть на цю розмову? Кого ще залучаєте до спілкування, окрім психологів?
- Ми часто робимо спільні виїзди з представниками нашого факультету психології. Окрім того, що потрібний психолог, при таких розмовах люди часто просять юридичні консультації. У них є питання щодо втрати майна, загублених родичів. Часом нам вдається допомогти цим людям з роботою, з житлом.
Пригадую, мене вразив випадок, коли ми зустріли 19-річних дівчину та хлопця. Перша їхня травма: вони виїхали з Костянтинівки і батьки їх прокляли, бо чекають «рускій мір». Через те прокляття батьки не віддали їм документи про закінчення аграрного коледжу. Відповідно, вони не змогли вступити в наш університет, чи інший. Молоді люди нині живуть в кімнаті з переселенцем, який тричі судимий, рецидивіст. З їх слів, він їх ображає, обкрадає. І тут є ряд питань, як допомогти їм. От як вирішити питання з їхніми батьками? Чи що ми можемо зробити, якщо етап реєстрації у виші вже завершений?
Або інший приклад. Працівниця Ізюмської міськради нам розповідає: «Я думала, тут такі тверді українці, а пішла лікувати зуби і стоматолог розговорилась і питає, коли вже «наші» прийдуть та виріжуть цих бандер». Бувають і такі випадки.
- І вони дуже несподівані не лише для переселенців. Які свідчення Центру, на Вашу думку, потребують сьогодні особливої уваги правоохоронців?
- Розуміємо, що найстрашніших свідчень ми отримати не можемо. Зазвичай, ті, з ким ми спілкуємось, встигли виїхати до окупації. Тобто, вони не були на підвалі і дають нам свідчення, наче спостерігаючи збоку. Вони можуть розповідати, що виходили з Бучі, бачили вбитих, але мало хто з них може стверджувати, що був свідком вбивства. Попри це, свідчення є дуже цікавими. До прикладу, ми питаємо молоду дівчину, коли вона вирішила втікати з Гостомеля, і отримуємо відповідь: «Коли я зрозуміла, що рускі мене зґвалтують». Або людина розповідає, що під Києвом рускі тричі грабували її дачу. Врешті вона не витримала, і на черговий прихід грабіжників питає: «То вже скільки ж можна? Ви все забрали!» На це рашисти кажуть: «Женщіна, всьо нормально, ми єщьо паіщєм». Є такі випадки мародерства, які в голові не вкладаються. Ось виносять склопакети, які не зрозуміло, яким чином довезуть. У прикордонних селах переганяють худобу. Ще жінка, яка живе на прифронтовій території, розповідала, що її дідусь усе життя колекціонував алкоголь і вона була впевнена, що цю колекцію усе місто не вип’є за вечір, а десятку російських солдат це вдалось.
27.09.2022
