Автор: Гюндуз Мамедов, Кандидат юридичних наук, заступник Генпрокурора України у 2019-2021 рр., експерт Коаліції “Україна. П’ята ранку”
Нещодавно у Швейцарії завершився Саміт миру. Кожен охочий висловив свою думку й дав оцінку цій події. Водночас, як на мене, саміт укотре пролив світло на дуже важливу проблему: ми вже зараз маємо ретельно готуватися до періоду «після війни». Навіть активна фаза війни не має забирати в нас спромогу конструювати майбутнє. Бо складно говорити про мир, якщо ми не готові до нього. І саме від наших сьогоднішніх дій багато в чому залежить те, яким він буде.
У світі є чимало підходів та інструментів щодо відновлення життя після періоду збройного конфлікту. І досить часто розбудову його архітектури важливо починати не після завершення війни чи повалення недемократичного режиму, а працювати із запитами суспільства, готувати інституції та населення до майбутніх складнощів, щоб «мир» не став новим шоком. Загалом така політика отримала назву «перехідне правосуддя». В теорії перехідне правосуддя — це правовий концепт, однак не обов’язково заглиблюватися в складні юридичні терміни, щоб його зрозуміти. На практиці — це про правила й особливості виходу суспільства зі збройного конфлікту або ж переходу від недемократичного до демократичного режиму. Досить часто ці періоди, на жаль, є не менш складними та суперечливими й супроводжуються політичними, соціальними, економічними кризами, запитом на справедливість, необхідністю відбудови не лише споруд, а й інституцій, а ще, звісно ж, вони — про осмислення й усвідомлення досвіду війни та перебудову свідомості. Хоч як нам складно, ми вже маємо готуватися до цього етапу.
І працюючи в прокуратурі, й мобілізувавшись до Збройних сил, я не припиняв вивчати досвід перехідного правосуддя й дійшов певних висновків. Насамперед про те, що немає готових «рецептів», як легко і з найменшими втратами вийти з конфлікту. Тому ми не можемо просто взяти якусь методичку чи використати досвід іншої держави. Загалом найуспішнішим прикладом застосування перехідного правосуддя вважається Німеччина — держава, яка сама була агресором і якій фактично «допомогли» втілити перехідне правосуддя. Тож для нас цей приклад є цікавим, але не зовсім релевантним. З іншого боку, ми не мусимо повністю копіювати досвід іншої держави, проте можемо використовувати успішні кейси й елементи. Зрештою, важливо зрозуміти, що перехідне правосуддя — це радше про суспільний діалог і, як наслідок, певну суспільну угоду щодо ключових моментів розвитку держави.
Якими ж є основні «стовпи» перехідного правосуддя? Зазвичай їх виокремлюють чотири (звісно, цей список можна й доповнювати, але ці є фундаментальними): відшкодування збитків постраждалим унаслідок збройного конфлікту, притягнення до відповідальності за міжнародні злочини, право на правду, та, зрештою, реформування системи, що має бути чинником недопущення конфлікту в майбутньому. Тобто це про те, що мешканець Херсона, якого тримали в катівні, має бути впевнений, що його свідчення проти мучителів не пропадуть даремно, а стануть частиною обвинувачень; мешканка Дніпра, в квартиру якої поцілила ракета, має розуміти, куди їй звернутися, щоб отримати компенсацію; а жителі деокупованих територій — знати, що їх не засудять за спроби вижити в окупації.
По суті з викликами перехідного правосуддя ми стикалися від початку здобуття незалежності, коли перед нами постало складне завдання розбудови демократичних інститутів. Тож окремі елементи перехідного правосуддя ми вже пробували впроваджувати: і в 90-х роках, і після революцій 2004 та 2013–2014 років, і після початку російської агресії. Наприклад, до таких спроб можна віднести намагання здійснити люстрацію, заснування Інституту національної памʼяті, розбудову в Офісі генерального прокурора так званого департаменту війни, що координує розслідування міжнародних злочинів, інституційне оформлення антикорупційних органів. Однак, на жаль, це було хаотичним процесом. Тому зараз і в майбутньому нам потрібні комплексні підходи. Реальні зміни замість імітації. Тож звернімо увагу на ключові позиції за кожним із пунктів, що потребують суспільного діалогу, аби зрештою стати нашими векторами.
25.06.2024
